В Закарпаття на весілля
3-6 жовтня 2003 р.
В вересні отримав запрошення від старого друга Володі Антонюка з Хуста приїхати на його весілля. З подивом дізнався, на кому він зібрався одружуватись. Його обраницею виявилась сусідка моєї любої бабусі, Лариса, молодша сестра одного із друзів мого дитинства. От так поворот долі. Дівчисько, яку ми в дитинстві дражнили, і, як всякі хлопці, ображали і смикали за кіски – і наречена мого друга.
З радістю прийняв запрошення.
Час поїздки наближався, треба було брати квитки на поїзд. До Хуста можна добратись двома способами. Один з них – автобусом – прямий. Автобус Київ – Хуст відправляється з Києва після четвертої по обіді. Але такий шлях мене не влаштовував. 17 годин автобусом – це занадто. До того ж, враховуючи мою любов до залізниці, неважко здогадатися, який шлях обрав я.
Далі поставало питання: яким поїздом їхати? В Закарпаття з Києва прямує декілька поїздів. Два головних (на мою думку) - №99 «Закарпаття» Київ-Ужгород (раніше його номери були 237 і 337) та №81 «Десна» Київ-Ужгород. Чому «Десна» - мені до сих пір не зрозуміло, так як сам поїзд Десну не перетинає. Вже зараз Укрзалізниця дала поїзду іншу назву - "Кобзар".
А поїзд «Закарпаття» - це поїзд мого дитинства. Весь час я з батьками їздив до і від бабусі на ньому. Зручний, комфортний, завжди був фірмовим, до того ж розклад руху був вдалим. Поки одного разу керівництво Укрзалізниці не вирішило зробити регулярним додатковий поїзд Київ-Ужгород, який формувався у вагонній дільниці 1 (ВЧ-1) Південно-Західної залізниці (ПЗЗ) у Києві («Закарпаття» ж – формування ВЧ-5 Львівської залізниці). Новому поїзду присвоїли номер 81, підвищили клас до швидкого, і пустили у так би мовити «прайм-тайм». А «Закарпаття» почав відправлятись з Києва ополудні, і прибувати на Закарпаття рано-вранці, ще до 6 годин. Саме це й вплинуло на мій вибір. Отже, 81 поїзд.
Як добиратись від поїзда до Хуста? Тут також два варіанти. Перший: з Мукачева автобусом, маршруткою або таксі. Другий: з Батьова дизелем. Другий варіант привабливіший з погляду любові до залізниць. Але, враховуючи, що я їду на весілля, а часу на дорогу обмаль, був обраний перший варіант.
Протягом шляху прямування, поїзди, які їдуть з Києва до Закарпаття, змінювали напрямок руху – «Закарпаття» у Здолбунові, «Десна» - у Жмеринці. Зараз, після спорудження обходу Жмеринки, «Десна» не змінює напрямок руху. Але з дитинства залишився спогад, як ми сідаємо в перші вагони (2-6) в голові поїзда, біля локомотива, а в Мукачеві виходимо в кінці поїзда, на тій частині першої платформи ст. Мукачеве, шириною не більше метра. Тому й купив квитки у плацкартний вагон №2.
І от настав час Х. П’ятниця, 3 жовтня. На роботі наперед уже взяв відпустку за свій рахунок на 3 (п’ятниця) і 6 (понеділок) жовтня. Зранку ще встигли з Аллою з’їздити на ринок, придбати подарунки. Ввечері зібрався, склав речі, подарунок, попрощався з дружиною і сином. Поїхати разом не могли, тому що Дімі було лише пів-року, дорога не близька, до того ж коштів було обмаль.
Задоволений тим, що мені вдалося домовитись зі своїм колегою Шуриком Лярним про оренду цифрового фотоапарату. На той момент така техніка лише почала з’являтись у нас. І тот 2-мегапіксельний апарат був просто дивом. На жаль, не запам’ятав його назви.
В поїзді мені пощастило. Плацкартний вагон виявився новим, з червоними м’якими велюровими поличками, і навіть такими ж спинками. Краса. Їхати було зручно, але вночі прохолодно.
Зранку прокинувся, коли ми в’їжджали в зону Карпат. Ось проминули Стрий, і на горизонті вже гори.
Перша зупинка в горах – Сколе. За ним – Славське. Саме на Славському, не виходячи з вагона (тому що мій вагон не дотягнув до платформи), зі сходів було зроблене перше фото. Перше фото цим фотоапаратом. Взагалі моє перше фото на залізничну тематику.
Далі – більше. Вилазка з вагону на станції Лавочне (стоянка 15 хв., причіпка локомотива-толкача, який допомагатиме вести наш поїзд через перевал, до Воловця на Закарпатті), фото першого рухомого складу – електровозу ВЛ11М-150. Далі – знайомство з випадковим попутником, зйомки пейзажів через скло.
І ось о десятій ранку я у Мукачеві. Часу на зйомку на вокзалі немає. Поспішаю на весілля. Тому на пероні погоджуюсь на першу ліпшу пропозицію добратись до Хуста. На попутці.
Свято-Вознесенська греко-католицька церква (уніатська, або як називають її в Хусті – Велика), окраса міста. Розташована на площі Духновича, на перетині автодоріг Ужгород-Мукачеве-Хуст-Рахів-Івано-Франківськ-Львів, Хуст-Міжгір’я-Надвірна-Стрий і дороги місцевого значення на Кошелево, до Долини Нарцисів.
Від церкви – зовсім недалеко і до мети подорожі. В дитинстві цю відстань легко і залюбки долав пішки, або на біцігльови (велосипеді по-закарпатськи). Однак зараз, враховуючи брак часу, погоду (сльота), а також довгу дорогу, вирішив взяти таксі. 3 хвилини по Львівській вулиці повз вулицю мого дитинства імені героя СРСР Ференца Патакі, повз Хустський МРЕВ та ПМК облспоживспілки по вулиці Тимірязева – і я вже на місці. Душу наповнюють спогади дитинства.
На хвилинку заскакую до мого вуйка Шонія (Олександра), привітався, вручив презенти з Києва. І біжу до друзів. Скільки ми не бачились? Де з ким років 6-7. Володю трохи менше – роки зо два. Радий всіх побачити. Володя і Богдан, Таня, Віталій і Яна. Одного Саші нема. Одружився, переїхав до дружини в Іршаву. Але на весіллі будуть всі.
Я приїхав вчасно. Буквально через годину вже почали збиратись, прикрашати машини. За цей час ми встигли з Богданом змотатись в центр, в магазин Кодак, купити плівку до Бодіного фотоапарату. Побачив знову Замкову гору, Єлизаветинський костьол (про них пізніше).
Наречена живе на сусідній вулиці, на Патакі. Приїхавши до будинку Лариси, я не втримався і все-таки зайшов у будинок моєї покійної бабусі. Зараз там живуть наші родичі, але ж все-рівно. Тут пройшло моє дитинство. Так, дещо змінилось, але відчуття залишились. Залишився сам будинок, споруди на подвір’ї, виноград над двором. На вулиці побачився з сусідами. Діти виросли, дорослі постаріли, дехто помер. Але ж це життя.
Та ностальгії не час. Біжу до Лариси додому, і саме вчасно. Почався обряд викупу нареченої. Довго це все не тривало. Наречену викупили, випили шампанського, отримало благословення батків – і до РАГСу.
РАГС в Хусті розташований на центральній площі, яка колись називалась площею Леніна. Колись там і пам’ятник вождю світового пролетаріату стояв. На його місці зараз сцена, на якій по святам виступають колективи народної творчості. Сам РАГС – типовий радянський бюрократичний заклад. Зала очікування, зала торжеств. Все як і всюди – урочисті промови, вальс Мендельсона, шампанське у келихах, обручки на підносі
і розписи в документах.
Після церемонії всі гуртом їдемо до церкви на вінчання. Володя і Лариса вінчались в православній церкві Благовіщення (в Хусті її називають малою). Церква розташована біля ще одного важливого для мене місця – середньої школи №4. В цій школі я навчався одну чверть – у другому класі, у 1987 році. На наступний рік після аварії на Чорнобильській АЕС. Саме під час навчання в 4-й школі я отримав за чверть перші четвірки, тому і не став відмінником на другий рік свого навчання.
Після вінчання молоді, батьки та свідки поїхали в фотосалон, фотографуватись для весільного альбому. До речі, в Закарпатті є традиція – свідків не двоє, а більше. Окрім головних свідків, у Володі і Лариси було ще чотири пари, ну і я – без пари
.
Після фото сесії молодь розсаджується по машинах (один Мерседес, 3 BMW і машини простіші). До-речі, за кермом Мерседеса для наречених – жінка. За звичай, молоді з Хуста їдуть в Шаян, присілок смт Вишково, де розташований відомий завдяки своїм джерелам на весь екс-СРСР санаторій. Але ми вирішили не їхати в Шаян. Зупинились в придорожньому ресторанчику в с. Сокирниця. Шашлик, напої, танці, фото на пам’ять – все як має бути. Навіть трохи втратили орієнтир в часі, поки не помітили, що давно вже мали бути в залі, де мало відбуватись торжество. Швиденько зібрались, розплатились – і вперед.
Біля зали (а святкували в ресторані «Верховина») нас вже чекали стурбовані батьки. Знову традиційні обряди з короваєм, розпиттям ігристого, посіванням і биттям посуду. І вже після цього – власне святкування.
Людей багацько. Почав було рахувати, але десь під сотню збився, тому що на місці майже ніхто не сидить. Головне не застілля, а танці, обряди, конкурси тощо. Серед гостей впізнаю багато родичів і сусідів. До всіх по черзі підходжу, вітаюсь, перекидуюсь парою слів – давно ж не бачились. Зустрів також одну дівчинку, яку любив ще коли був школярем. Люда, двоюрідна сестра Володі і Боді. Як все-таки час змінює людей. Хоча зустріти її було приємно.
Нам, молодим, на місці не сидиться. То з’їздили в готель перевірити, чи все готове для першой шлюбної ночі молодих. То розбирались, хто посмів вкрасти туфельку нареченої, а потім одну із дружок. То навідались на роботу до Боді, в універсам, наробили шороху серед продавців і касирок
Вже десь о сьомій ранку почали прибирати залу. Всі розбрелися відсипатись, і нам з Бодею дуже пощастило – ми почали допомагати завозити додому харчі і напої, які залишились після святкування. Ніч на ногах, а ще до того довга дорога з Києва – тому я дуже хотів десь так притулитись до теплої стінки (а краще прийняти горизонтальне положення) і закрити очі хоча б на годинку. Але обов’язок – поперед всього. Вже потім, коли ми все перевезли, з останніх сил доповз до квартири вуйка Шонія, знайшов, де лежав схований для мене ключ, відімкнув двері, доповз до призначеного мені дивану на другому поверсі і…. вирубився.
Проснувся десь аж вже під вечір. Спустився на перший поверх, в квартиру Боді і Вови. Де вже в домашній обстановці посидів з Бодею і його батьками.
В понеділок вирішив трохи прогулятись містом. Перший об’єкт, куди я пішов, був цвинтар. Провідав могили своїх бабусі, дідуся і вуйка Міші. Трохи запущено, але враховуючи те, що і моя мама і дядько Йосип живуть не в Закарпатті, то стан відносно нормальний. Цвинтар (по-закарпатськи темету) розташований на Замковій горі. Хустська замкова горі має вигляд підводного човна. На рубці – власне руїни замку. А на кормі – цвинтар. До цвинтаря веде декілька доріг. Одна, вважається головною, починається біля парку культури і відпочинку, райвідділу міліції, річки Хустець і паркової дороги. Спочатку крутий підйом, потім дорога петляє серед вікових дерев. Дорога викладена камінням. Потрапляючи в стару частину цвинтаря (про це навіть важко здогадатись, так як кам’яні хрести густо обплетені рослинами, сховані за густими кущами і величезними деревами), дорога розділяється надвоє. Одна частина піднімається вище – до руїн замку. Інша – повертає до «нового» цвинтаря. Друга дорога веде з житлової частини міста. Сходиться з першою майже біля самого цвинтаря. Третя дорога починається біля залізничного і авто- вокзалів, йде повз Центральну районну лікарню і турбазу «Нарцис». Четверта дорога починається десь біля вул. Сливової, недалеко від об’їзної дороги. Може, є і інші шляхи, але я про них не знаю. Сфотографувавши від цвинтаря околиці Замкової гори і верх самої гори в тумані, спускаюсь вниз, до р. Хустець. Звідти по вул. 900 років Хуста повз міліцію, прокуратуру і стоматологічну поліклініку виходжу до Єлизаветинського костьолу. Це реформаторська церква, збудована приблизно в XIV-XV стт. Хоча на південній стіні храму є напис, що в 1455 р. було побудовано першу кам’яну будівлю Хуста – реформаторську каплицю, але точно дату побудови споруди ніхто не доведе. Зараз костьол належить католицькій громаді міста. Дзвіниця надбудовувалась у XVIII ст. Під час недавньої 
реставрації, спонсованої німцями, було виявлено розписи чи то XV чи то XVI століть. Їх відреставрували. Але балкон, який був споруджений пізніше, не демонтували, тому огляд розписів ускладнений. Також, в костелі залишився орган, але мабуть він ніколи вже не гратиме. Зате поруч, у костьолі св. Анни, також католицькому храмі, є орган Rieger, 1904 р., відреставрований у 1993 р. Також на дзвінниці цього костьолу є дзвін і годинник, за легендами перенесені із замку після його руйнації (спочатку в 1766 році від потрапляння блискавки в пороховий склад, а потім від байдужості австрійської влади, дії природи і невгамовності людських бажань).
Пройшовшись центральною вулицею – вул. Карпатської Січі – повз Пам’ятника Слави, Вічного Вогню, площі Незалежності (був. Леніна), Дитячого світу, усвідомлюю, що вже скоро мушу рушати додому, в Київ.
Швиденько йду до вуйка Шонія, збираю речі, перекушую. Дякую вуйку – підвіз мене на вокзал. Там затримався ненадовго – зробив декілька фото вокзалу, колій і перспективи в сторону Рокосова/Королева. А потім не довго думаючи знайшов попутку, яка їхала до Мукачева, і в компанії священника і його дітей за годину вже був у Мукачеві.
До поїзда (а назад це був №82) ще був час, тому зробив декілька фоток рухомого складу і вокзалу – електровози, електропоїзд, дизель-поїзд, снігооочищувач. Також познайомився з черговою по станції, зробив декілька фоток в кабінеті чергової, а також на пероні, записав адресу і пообіцяв надіслати роздруковані фотки. До речі, обіцянку я свою виконав, але відповіді не отримав.
Вже в поїзді на мене напала дрімота, і ледве не проспав платформу Карпати – дуже хотів сфотографувати. А пізніше відчув, як в поїзді холодно. Навіть чай не зігрівав. Через це вже не було бажання висовувати носа надвір. Лише у вікно споглядав своє любе Закарпаття. Коли я опинюся там знову? Тоді я цього не знав. Як виявилось, пройде трохи більше року, і на новорічні свята, одразу після помаранчевої революції, я знову опинюся у Закарпатті. Але це вже зовсім інша історія.
Додатково: фото Закарпаття можна побачити в галереї
