Рахів: Історія міста
Автор: Микола Ткач
Історія датує заснування Рахова 1447 роком, хоча тут знайдений скарб мідно-бронзових предметів пізньої бронзової пори (кінець ІІ початок І-го тисячоріччя до н.е.), що свідчить про людську діяльність на цьому місці більше трьох тисяч років тому. Є кілька легенд і версій про походження назви міста. Вони зв'язані з рухом опришків, що нібито рахувалив цій місцевості відібране в багатіїв добро -і поділяли його між бідняками. Інша версія: купці на шляху із Трансільванії й Угорщини до Галичини зупинялися тут і рахували свої прибутки. Можливо, назва походить від власного імені Рах чи Рахо.
Першими поселенцями міста були селяни з Галичини і Закарпаття, що тікали в гори від гніту багатіїв. Населення займалося в основному скотарством, зокрема вівчарством, а також рибальством, полюванням, бджільництвом і частково землеробством. Проживали в колибах, згодом будували будинки - гражди. З IX по ХІ ст. територія майбутнього міста входила до складу Київської Русі, у XII - ХІІІ століттях - Галицько-Волинського князівства, а з кінця XIII ст. Угорщина опанувала гірськими районами Закарпаття, у тому числі і поселенням на місці Рахова. Поступово сюди стали прибувати угорські феодали, що приводило до посилення національного гноблення. У XVI сторіччі Рахів потрапляє у фортечну залежність від Великобичківської казенної домінії, а з XVII ст. його приписують до Хустської казенної домінії. Жителі Рахова платили податки: поставляли деревину, м'ясо.
Після поразки угорсько-чеської армії в битві з турками під Могачем у 1526 році Угорщина розпалася. Велика частина Закарпаття, у тому числі і Марамороський комітат, у який входив Рахів, відійшла до Семиградського князівства, що згодом стало васалом турецької імперії, а залишок території виявився під владою Австрії. Наприкінці XVII ст. усією територією краю заволоділи Габсбурги.
Місцеве населення розорялося не тільки від податків і повинностей, але і від міжусобних воєн трансільванських князів і австрійської знаті, а також набігів турецьких загонів. Це приводило до зародження опришківського руху і селянських бунтів. Жителі Рахівщини активно брали участь у загонах народних месників, у т.ч. Олекси Довбуша. З народних переказів, що записав на початку XX сторіччя Г. Хоткевич, ми довідаємося, що одним з найвірніших побратимів відважного проводиря був Іван Рахівський.
З часом Рахів росте. Якщо в 1600 році тут нараховувалося 14 селянських дворів, то в 1720 році - 54. Із середини XVII ст. більш інтенсивно заселяється правий берег Тиси, де починається видобуток солі, що сплавляється вниз по ріці плотами-дарабами до Великого Бичкова, а потім - до Хуста й в Угорщину.
З ростом населення розвивалися і народні промисли, що і по сьогодні характерні для Рахова. У першій половині XIX сторіччя тут з 2854 чоловік населення 207 були зайняті ремісництвом, а бідні селяни за їжу наймалися пастухами до заможних газд, що за урбаніальною (земельної) реформою Марії-Терезії одержали земельні наділи. Історична довідка засвідчує, що в 1782 році в Рахові був побудований перший дерев’яний міст через Тису. У той час поселення вже стає місцем економічного, політичного і культурного життя верхів'я Тиси. Здобуває розвиток тваринництво, освоєння високогірних пасовищ, що були багаті різнотрав'ям, дозволили збільшувати поголів'я корів, овець і кози. На ринку продавали різні вироби ремісників, худобу, сіль. Зручний торговий шлях, що здавна проходив через село, сприяв його розвитку і воно стає окружним центром.
Донеслася до жителів Рахова і буржуазно-демократична революція 1848-1849 р. в Австрії й Угорщині, у результаті якої в 1853 році на Закарпатті було ліквідовано кріпосне право.
З утворенням у 1867 році Австро-Угорської імперії хоча і почалися деякі економічні реформи, жителям Рахівщини вони нічого не дали. Селянам, що не мали землі, приходилося її орендувати, щоб прокормити родини, наймитувати, заготовляти ліс. У 1908 році на заготівлі лісу працювало 110 жителів села.
Значним поштовхом до соціально-економічного розвитку наприкінці XIX ст. для Рахова було спорудження залізниці через поселення, дорога була побудована в 1894 році італійцями, а населений пункт став окружним центром.
Перша світова війна, принесла рахівчанам нові страждання, адже село стало ареною боїв між ворогоуючими сторонами і кілька разів переходило з рук у руки. Військові дії, грабежі, ріст цін прирікали людей на голодування.
У листопаді 1918 року рахівчани після розпаду Австро-Угорщини, рішуче піднялися на боротьбу за звільнення і возз'єднання краю з українським народом, брали активну участь в утворенні і підтримці Гуцульської Республіки (1919 р.) з центром у с.Ясіня на чолі із С. Клочуряком.
У квітні 1919 року, з перемогою пролетарської революції в Угорщині, у Рахові Рада робітників, солдатів і селян очолив П. Попенко, але поселення зайняли румунські війська. Почалися грабежі і переслідування.
З 1919 по 1939 року Закарпаття входить до Чехословаччини, а Рахів залишається центром Рахівского округу. Порівняно з попереднім, політичний порядок стає демократичнішим. Так, тут організована міська школа з українською мовою навчання, а в 1938 році - українська гімназія. Розбудовуються шляхи, Рахів відновлювався як торговий центр; здобуває розвиток туризм.
Після проголошення Підкарпатської Русі автономією, а потім самостійності Карпатської України 18 березня 1939 року Рахів окупували угорські війська. Запанував терор. Спочатку другої світової війни багато людей були кинуті в концтабори, в'язниці, окремі з них тікали з домівок в пошуках кращої долі в інших країнах.
16 жовтня 1944 року Рахів звільнили радянські війська 4-го Українського фронту і більше 500 жителів добровільно пішли боротися з фашистами. З 29 червня 1945 року все Закарпаття, у тому числі і село, увійшло до складу Радянської України, як окружний, а потім районний центр. Із січня 1946 року Рахів стає селищем, а з 1957 року – містом.
Тут розміщені адміністративні будинки Карпатського біосферного заповідника, територія якого віднесена до найцінніших екосистем Землі і включена в міжнародну мережу біосферних резерватів ЮНЕСКО. За роки радянської влади Рахів став великим промисловим і культурним центром. Зокрема, була побудована картонна фабрика, у 1960 р. ліспромгосп і лісгосп Рахова, що були організовані в перших роках звільнення, об'єдналися в Рахівский лісокомбінат, робітники якого займалися лісорозробками і посадкою лісу. Гордістю краю став Герой Соціалістичної праці В. Ю. Шорбан. Взагалі в місті працювало понад 10 промислових підприємств, де роботою були зайняті більше 3000 робітників, у тому числі висококваліфіковані фахівці.
Великого розмаху придбало житлове будівництво, у результаті якого створилися нові вулиці, з'явилося багато торгових підприємств і закладів громадського харчування. Діють районна лікарня, дитяча гірничо-лижна спортивна школа, бібліотеки для дорослих і дітей, будинок культури, загальноосвітні школи, дитячі садки й ін.
Майже професійного рівня досягла тоді в місті художня самодіяльність. Великою популярністю користуються народний ансамбль пісні і танцю «Карпати» і оркестр гуцульських народних інструментів лісокомбінату. Щорічно в червні улаштовувалося свято «Проведення на гірські полонини», що набуло всеукраїнського і навіть міжнародного характеру.
Національний склад населення позначається на особливостях релігійного і культурного життя міста. Тут зареєстровано ряд релігійних громад, діють православні, римо-католицький, греко-католицькі храми, «Зал царства» свідків Бога Єгови і молитовний будинок євангелістів.
До послуг рахівчан і гостей - районна і дитяча бібліотеки, будинок культури, музей екології гір заповідника, дитяча музична школа. Рахів - відомий культурний центр Гуцульщини – ця неповторна земля здавна прославлялася самобутніми талантами. Відомі своїми неординарними виступами народний оркестр гуцульських інструментів, вокально-інструментальний ансамбль «Край» та інші колективи художньої самодіяльності. Візитною карткою талантів служать огляди народної творчості, фольклорні фестивалі і фестивалі гуцульського мистецтва. Тут живуть і працюють відомі за межами Гуцульщини художники Іван Доробан, Микола Юращук, Олександр Назарчук, Василь Титар, Йосип Ягнюк і багато інших. Розвито різьблення по дереву; виготовлення килимів і покривал з овечої вовни, скорняцтво та інші види народного мистецтва.
У центрі міста встановлені пам'ятники Герою Радянського Союзу О.О. Борканюку і загиблим воїнам-визволителям (1978 р.) а також Т.Г. Шевченку (1993 р.)
Завдяки географічному розташуванню, унікальній природі і самобутній гуцульській культурі Рахів одержав славу «Гуцульського Парижа».
У 1997 році затверджена символіка міста (прапор, герб, печатка), що розроблена Інститутом Історії України Національної Академії України, і розпочато ведення книги почесних громадян міста.
повернутись
версія для друку
